ПО́СТРАХ, у, чол., розм.
1. Те саме, що страх. Відси
дикі звірі розносили пострах на цілу околицю і на всі
полонини (Іван Франко, VI, 1951, 10); Пострах ударив йому в
око чорною блискавкою, пронизав усе тіло, обезвладнив
на коротку мить ту руку, що тримала в кишені
автоматичного пістолета (Павло Загребельний, Шепіт, 1966, 375).
На пострах кому і без додатка — щоб налякати
когось; для настрашки. — Ти гадаєш, що я цівку тілько
на пострах ношу? Го-го! (Іван Франко, IV, 1950, 26); На
пострах іншим судді скарали на горло чотирьох, що
приховали гречку та бодню меду (Іван Ле, Наливайко, 1957,
411); Сіяти пострах серед кого — викликати страх у
кого-небудь, лякати когось. Після розгрому двора
Пйотровського і кривавої помсти за дружину та знедолених
земляків Лесько ще два роки сіяв пострах серед панів і
орендарів (Володимир Гжицький, Опришки, 1962, 121).
2. кого, для кого. Про людину або предмет, що викликає страх у кого-небудь. За правду, за волю ми станемо враз, Ланці, ні багнети не пострах для нас! (Пісні та романси українських поетів.., II, 1956, 214); Став [Довбуш] улюбленцем бідних і пострахом панів, підпанків і їхніх посіпак (Володимир Гжицький, Опришки, 1962, 10).