ПОТЯГАТИ 1, аю, аєш і ПОТЯГУВАТИ, ую, уєш, недок.
1. перех. Тягти, витягати що-небудь потроху або час від часу. Ой піду я попід вікна та й попід віконця, Котра дівка потягає тонкі волоконця (Коломийки, 1969, 71); Треба було добре глядіти маржину од гадини, звіра і од відьом, які всякими способами потягали манну з коров (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 332).
2. перех. Втягувати, вбирати в себе потроху або час
від часу. Потягати носом повітря.
Потягати (потягувати) вино (горілку і т. ін.) — пити
потроху, не поспішаючи. Лежить [Нечипір] на печі,
та оха, та горілочку потягує (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 102);
— Там [через Арабатську Стрілку] і миша не пролізе, —
прохрипів полковник Уолш, потягуючи коньяк (Олесь Гончар,
II, 1959, 391); Потягати (потягувати) люльку
(люлечку, цигарку і т. ін.) — налити потроху, не
поспішаючи. Гей, сидить же кобзар на могилі І люлечку
потягає (Українські народні думи.., 1955, 37); Всі весело розмовляли.
Один Чіпка мовчки потягав люльку (Панас Мирний, II, 1954,
183); З воза не злазять [дядько Юхим], а, потягуючи
люльку, позирають набік та все: — Цоб, цоб!..
(Олександр Ковінька, Кутя.., 1960, 35).
3. неперех. Злегка віяти, помалу поширюватися;
повівати. Холодненький морок Потяга з долин, Огорнув
пригарок, І ставок, і млин (Павло Грабовський, I, 1959, 169); Сонечко
гріло, весняний вітрець потягав (Степан Ковалів, Тв., 1958,
65);
// безос., чим. В вікно потягало свіжим повітрям
(Нечуй-Левицький, I, 1956, 176); — Ходіть в хату, а то холодом
потягає... (Мирослав Ірчан, II, 1958, 168).
4. перех., розм. Сильно бити. Потяга [попів робітник] своїх волів батогом (Україна сміється, I, 1960, 154); Потягав [вартовий] його кілька разів тройчаткою, той хрипить, заціпивши зуби (Леся Українка, II, 1951, 429).
5. перех., діал. Приваблювати, манити. Він усіх єднав собі своєю щасливою вдачею, усіх потягав ід собі [до себе] запахом свіжості і молодості (Іван Франко, IV, 1950, 470); Правдива наука потягає мене, — їй в відповідних умовинах присвятила б я життя... (Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 250); — Ти, Галю, селючка зроду! Тим-то й пориває, й потягує твою поетичну душу той ярочок і той садочок (Нечуй-Левицький, I, 1956, 602).