ПОТУХАТИ, ає, недок., ПОТУХНУТИ, не; мин. ч. потух, ла, ло; док.
1. Переставати горіти, світити,
світитися; гаснути, погасати. Потухає вогонь, смутна
Марина знов увіходить помаленьку в темряву (Нечуй-Левицький,
I, 1956, 110); Потухав багряний колір. Во́дяно-зелена
світилась хмара (Павло Тичина, II, 1957, 145); Аби місяць на мене
світив, а зорі хоч потухнуть (Номис, 1864, № 5422);
Кінного найняв він візника. Їздив ним уздовж одвічних
вулиць, Поки день над Римом не потух (Максим Рильський,
Зим. записи, 1964, 29); * Образно. Згинуло тіло, —
не згинув їх дух, 3 нами живуть ідеали; Кров
захолола — огонь не потух, — Той, що їх груди палали (Павло Грабовський,
1, 1959, 531);
// безос. Снує [Василь] у конюшні коло
коней і зажида, коли потушаться всюди огні.. Аж ось
і там потухло (Панас Мирний, IV, 1955, 168).
2. перен. Втрачати блиск, жвавість, виразність (про очі, погляд). [Степан:] О, мої любі оченята!.. [Ярина (плачучи):] Та згаснуть вони від дрібненьких сліз, потухнуть від тяжкого смутку (Марко Кропивницький, V, 1959, 18); Очі [Альоші] на мить зафосфорилися й потухли під віями, що тінню впали на них (Іван Микитенко, Повісті.., 1956, 68).
3. перен. Поступово затихати, переставати бути
чутним (про звуки). Навальний тупіт кількох коней позаду
поволі потухав, лише зрідка долітаючи (Іван Ле,
Хмельницький, I, 1957, 302); Нараз потухли шуми пароплавні,
Лиш очерет, та ясновербі плавні, Та многовода дужа
течія (Микола Зеров, Вибр., 1966, 66);
// Втрачати силу,
слабшати (про почуття, переживання і т. ін.). Другої днини
веселість Якима стала потухати (Наталія Кобринська, Вибр., 1954,
52); Коли в грудях моїх тривога То потухає, то
горить.., — Тоді рука моя не хоче Пером виводити пісні
(Максим Рильський, I, 1960, 138); — Я не боюся хмари, зливи!..
Нехай і повінь валом бухне, Моя відвага не потухне
(Іван Франко, X, 1954, 75).