Словник української мови

ПОВІД 1, вода, чол. Прикріплений до вудил ремінь (вірьовка і т. ін.), за допомогою якого правлять конем. Коні-змії з серця рвуть Поводи ремінні (Левко Боровиковський, Тв., 1957, 63); — Козаченьку мій, коли б я твоя, Взяла б коня за шовковий повід Та й напоїла! (Українські народні ліричні пісні, 1958, 183); Не встиг [Мірошниченко] зашморгнути ремінні поводи, як з ґанку.. покликав його вістовий (Михайло Стельмах, II, 1962, 139);  * Образно. Доле сліпая, вже згинула влада твоя, Повід життя свого я одбираю від тебе, Буду шукати сама, де дорога моя! (Леся Українка, I, 1951, 108).
♦ [Бути (перебувати, йти і т. ін.)] на поводі в кого, чиєму — бути залежним від кого-небудь, діяти за чиєюсь вказівкою, згідно з чиєюсь волею. [Кассандра:] Мчить Арес неситий на поводі Кіпрідинім, як огир в палу жаги..! (Леся Українка, II, 1951, 253); Попустити поводи кому — перестати стримувати кого-небудь, дати волю комусь; послабити владу над ким-небудь, керівництво кимсь. Піщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім хазяйстві подарував на сім'ю по дню поля (Панас Мирний, II, 1954, 105); У (в) поводах тримати (держати) — стримувати, не давати волі; тримати владу, дисципліну. Ах, та се мрії, чуття легкокрилі, барвистії діти, — Але тверда їх рука в поводах цупко держить (Іван Франко, XIII, 1954, 304).

ПОВІД 2, воду, чол., рідко. Те саме, що порух 1. Не один живчик скручувався від поводу очей Мелашки! (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 310).