Словник української мови

ПОВІ́К, присл. Завжди, постійно, вічно. — Щасти ж вам, братове, у всьому повік (Михайло Старицький, Поет. тв., 1958, 210); Живе, живе дух словенський, повік буде жити, Грім чи пекло — будь що буде, — не маєм тужити (Павло Грабовський, I, 1959, 270); Хай паша рідна Україна В добрі і мирі прожива. В добрі і мирі... Мамо, мамо, Твої слова святі повік (Дмитро Павличко, Бистріша, 1959, 17);
//  Назавжди, на весь час. Шепче хвиля: — Смілий вітре! Я була давно твоєю І зостануся повік (Олександр Олесь, Вибр., 1958, 47);
//  До кінця віку людського, на протязі всього життя. — Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде! (Марко Вовчок, I, 1955, 205); Отак і жило у хаті двоє ворогів, повік зв'язаних весільним, вінцем (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 497);
//  при дієсл. із запереч. не. Ніколи. Здавалося, ще мить — і вчиниться така ганьба зрадництва й мерзоти, що її не змити вже нічим повік (Олександр Довженко, I, 1958, 205).
♦ Не забути повік див. забувати.