ПОВІРИТИ 1, рю, риш, док.
1. Прийняти що-небудь
за істину, вважаючи дійсним, існуючим. Розказав би
про те лихо, Та чи то ж повірять! (Тарас Шевченко, I, 1963,
30); А чи довго матір, та ще й добру, довести до того,
що повірить усьому, що їй стань розказувати?..
(Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 439); — Коли ви не вірите в такі
дрібниці, то чи повірили б ви в те, що я плив
Магеллановою протокою (Юрій Яновський, II, 1958, 85);
//
Зрозуміти, усвідомити, що так є насправді. Ох, досі не
можу повірить, Що ти вже не любиш мене! (Леся Українка,
IV, 1954, 100); Дорош, дивлячись на нього, ніяк не
міг повірити, щоб ця весела і така безпосередня в цю
хвилю людина могла наговорити на нього стільки
дурниць (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 210); Серцем Неля ще й досі
не могла повірити в те, що розум давно мусив
визнати за факт: сестра просто-напросто продала її
маклерові (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 424);
// Дістати
певність у чомусь, переконатися. Ще почекали, немає
отця Сидора, і тоді всі повірили і зрозуміли, що
служба закінчена і чекати нічого, (Олександр Довженко, I, 1958, 175).
♦ Не повірити [самому] собі ([своїм (власним)]
вухам, очам) — дуже здивуватися від чогось
несподіваного, вражаючого настільки, що виникає сумнів
у достовірності, правильності сприймання органами
чуття. Почула, як у хаті хтось стиха наспівує, гуде.
Аж сама собі не повірила — чи не вчулося часом їй?
(Олесь Гончар, II, 1959, 198); — Свій кінь! — не повірив
своїм вухам Іван. — Де ж він узявся? (Михайло Стельмах, II,
1962, 240); Хлопець рано встав, подивився у вікно й
очам не повірив: усе дерево з гори — у царському
дворі (Три золоті слова, 1968, 72); Повірити на слово —
повірити лише словам без будь-якого фактичного
підтвердження. [Пар вус:] Поганам я на слово не
повірю ніколи в світі (Леся Українка, II, 1951, 441); Так і
повірить (повірив) хто кому — уживається для
вираження сумніву, недовіри до того, хто щось зробив,
сказав. [Палажка:] Кажи, хтось тобі так і повіре
[повірить]! (Панас Мирний, V, 1955, 211); — Так я й
повірив! Я знаю, звідки все це в тобі (Андрій Головко, II, 1957,
447).
2. кому, чому, в кого. Відчути довір'я до кого-,
чого-небудь, пройнятися вірою в чиюсь щирість,
порядність. — А чому ж ви тій жінці повірили? — А то
така жінка, що мож [можна] їй вірити (Гнат Хоткевич, II,
1966, 407); А все ж ключниця приголубила саме
Малушу, повірила їй, а відтак зробила й своєю
помічницею (Семен Скляренко, Святослав, 1959, 82); Солдат відчув плече
солдата, Народ повірив у народ (Терень Масенко, Побратими,
1950, 18);
// Зрозуміти, усвідомити, що хтось каже
правду. [Анна:] І як ви от зараз підете із сього
дому, я всім скажу і всі тому повірять, що тут були
розбійники та й годі (Леся Українка, III, 1952, 390); — Ти
нам повір, товаришу Чубенко, що ми 6 тебе так не
налякали, коли б знали, що це їде наш чоловік, а не..
петлюрівська розвідка (Юрій Яновський, II, 1958, 215).
3. Почати вірити. [Василь:] А коли я не вірю. Докажи ж мені, докладно доведи до того, щоб я повірив (Панас Мирний, V, 1955, 100); Вона казала се так весело і твердо, Що я повірила в свою щасливу долю, І вірила, аж поки не зросла... (Леся Українка, I, 1951, 106); Коли б ти знав, як я часами прагну повірити, ну, хоч отак, як ти, в те християнство! (Леся Українка, II, 1951, 419); Хочеш?.. Повірю і в чорта, і в бога... Я ж біля тебе, я тільки тобі... (Володимир Сосюра, I, 1957, 125).
4. тільки 2 ос. одн. і мн. та наказ. сп., у знач. вставн. сл. Уживається для підсилення вірогідності сказаного і більшого переконання того, до кого звернена мова. — Повір, Мотре, що нікому воно не легко (Панас Мирний, IV, 1955, 176); В Неаполі пісня, як хліб і повітря.. І вулиці назва лунає, повірте, Мов пісня найкраща — Санта-Лючія (Любомир Дмитерко, В обіймах сонця, 1958, 100); — Скільки було нас там,.. як один, впали навколішки й поцілували землю... повіриш, заплакали, як діти (Олесь Гончар, III, 1959, 11).