Словник української мови

ПОВИ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до повити 1. Лягло спочити Козацьке біле тіло, В китайку повите (Тарас Шевченко, I, 1963, 65); В садочку, квітами повита, На пригорі собі стоїть, Неначе дівчина, хатина (Тарас Шевченко, II, 1953, 298); Пишних магнолій не видко, Ані струнких кипарисів, густо повитих плющем (Леся Українка, I, 1951, 150); А он засиніли ще дальші гори, легким блакитним серпанком повиті (Гнат Хоткевич, II, 1966, 316); Так іноді поеми всі віддав би За кілька слів нерівних, гарячкових, Повитих гнівом, радістю, любов'ю (Максим Рильський, I, 1960, 248); Його несподівано гарячі слова про неї були пройняті ніжністю, повиті пісенною красою (Олесь Гончар, III, 1959, 82);
//  у знач. прикм. Вона несла повитую дитину (Іван Франко, XIII, 1954, 296);
//  повито, безос. присудк. сл. — На душі в мене зараз, як в осінньому небі — все хмарами повито (Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 157).