Словник української мови

ПОВИ́ВАЧ, а, чол. Довгий вузький шматок тканини для сповивання немовляти. — Гу-гу... — загуде манесенька Галя, силкуючись ухопити випростаними з повивача рученятами краєчок червоної хустки, що висить на колисці (Любов Яновська, I, 1959, 282);
//  Взагалі яка-небудь довга вузька смужка тканини, бинт і т. ін. для повивання, замотування кого-, чого-небудь. — А тепер порохом та землею забивай мерщій виразку та замотуй тугіше повивачем (Михайло Старицький, Облога.., 1961, 51); Міцні повивачі тримали цупко, і.. Ольга знесилено склепила очі (Яків Качура, II, 1958, 12);  * У порівняннях. Як почне, бувало [баба], його умовляти, — та словом, як повивачем, зів'є... (Панас Мирний, II, 1954, 52).
♦ Полоскати повивач, етн. — пити могорич після хрестин. Того ж таки дня Карпа й Мотрю покликав їх кум у шинок полоскати повивач після похрестин (Нечуй-Левицький, II, 1956, 373).