Словник української мови

ПОЖА́Р, у, чол. Те саме, що пожежа. Аж глядь — у Прокопа пожар, все в Прокопа згоріло (Левко Боровиковський, Тв., 1957, 131); Знищивши рослинний покрив лісу, низовий пожар зупинився на мить перед ялиновим насадженням (Володимир Гжицький, Чорне озеро, 1961, 77); Ляхи мерзли, а козаки Грілись на пожарі (Тарас Шевченко, I, 1963, 131); Як тебе [аісне] почала я співати, В мене очі горіли, мов жар, І зайнявся у грудях пожар (Леся Українка, I, 1951, 125); Буду згадувать серця пожари, як на гору до неї я йшов... (Володимир Сосюра, I, 1957, 220); [Гай дай:] Прощай, море! Ми роздуємо на землі такий пожар, що закипиш і ти вогнем червоним (Олександр Корнійчук, I, 1955, 80);  * Образно. Кров раптом залляла йому обличчя, ..а серед того пожару біліли жовтаві вуса і сердито плавали очі (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 398);  * У порівняннях. Невідворотно, як гнаний вітром степовий пожар, насувалося лихо (Олесь Гончар, II, 1959, 92).
♦ На пожар спускати — палити, спалювати. А галеру на пожар спускали (Словник Грінченка); Як (мов, немов і т. ін.) на пожар — те саме, що Як (мов, немов і т. ін.) на пожежу (див. пожежа). Ад'ютант пробіг, як на пожар, важко брязкаючи блискучими.. шпорами (Олесь Гончар, III, 1959, 197); Ось стоїть він напідпитку На порозі гуртожитку І кричить, мов на пожар (Степан Олійник, Вибр., 1959, 194).