ПОЖА́Р, у, чол. Те саме, що пожежа. Аж глядь —
у Прокопа пожар, все в Прокопа згоріло (Левко Боровиковський, Тв.,
1957, 131); Знищивши рослинний покрив лісу, низовий
пожар зупинився на мить перед ялиновим
насадженням (Володимир Гжицький, Чорне озеро, 1961, 77); Ляхи мерзли,
а козаки Грілись на пожарі (Тарас Шевченко, I, 1963, 131); Як
тебе [аісне] почала я співати, В мене очі горіли, мов
жар, І зайнявся у грудях пожар (Леся Українка, I, 1951, 125);
Буду згадувать серця пожари, як на гору до неї я
йшов... (Володимир Сосюра, I, 1957, 220); [Гай дай:] Прощай, море!
Ми роздуємо на землі такий пожар, що закипиш і ти
вогнем червоним (Олександр Корнійчук, I, 1955, 80); * Образно. Кров
раптом залляла йому обличчя, ..а серед того пожару
біліли жовтаві вуса і сердито плавали очі (Михайло Коцюбинський,
II, 1955, 398); * У порівняннях. Невідворотно, як гнаний
вітром степовий пожар, насувалося лихо (Олесь Гончар, II,
1959, 92).
♦ На пожар спускати — палити, спалювати. А галеру
на пожар спускали (Словник Грінченка); Як (мов, немов
і т. ін.) на пожар — те саме, що Як (мов, немов і т. ін.)
на пожежу (див. пожежа). Ад'ютант пробіг, як на
пожар, важко брязкаючи блискучими.. шпорами (Олесь Гончар,
III, 1959, 197); Ось стоїть він напідпитку На порозі
гуртожитку І кричить, мов на пожар (Степан Олійник, Вибр.,
1959, 194).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 6, 1975. — Стор. 770.