ПОЖДАТИ, жду, ждеш, док.
1. перех. і без додатка.
Ждати якийсь час. Прийшов [Еней] к Троянцям
помаленьку І крався нишком, потихеньку, Де їм велів
себе пождать (Іван Котляревський, I, 1952, 150); [Галина:] Не йди,
мила, за другого, Пожди мене, молодого (Марко Кропивницький, II,
1958, 91); Мотузка пождав, поки затихли всі (Андрій Головко,
II, 1957, 133);
// наказ. сп. пожди, пождіть.
Уживається в знач. «не йди (не йдіть)», «побудь (побудьте)
на місці», «зупинись (зупиніться)», «почекай
(почекайте)». Крутнувсь [Карпо] — і пішов. — Пожди, —
гукаю за ним, — не сердься-бо... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 301);
— Пожди, пожди! Є ще справи. Маєш час! — кинув
до нього підбадьорений Тучинський (Олесь Досвітній, Вибр., 1959,
191).
Ждать-пождать, фольк., підсил. — те саме, що
пождати. Ждуть-пождуть [одрадяпи], а їх все-таки на жнива
не кличуть (Панас Мирний, IV, 1955, 242); Пождеш! —
уживається для вираження іронії з приводу даремних
надій, сподівань і т. ін. — Цей продасть по дешевшій
ціні! — лиха усмішка заворушилась під тонкими
вусами чоловіка. — Пождеш! Він рідного батька
дешевше віддасть, аніж ці вікна (Михайло Стельмах, I, 1962,
230).
2. неперех., з чим і без додатка. Не поспішати
якийсь час з чим-небудь, з виконанням чого-небудь.
[Руфін:] Зібрались ви [християни] не тільки для
відправи?.. Ви не могли пождати? [Прісцілла:] Не
могли, бо паска незабаром, треба зважить (Леся Українка,
II, 1951, 413); — Чого ж ти, Мироне, не пождав із
землею?.. Причаївся б, і.. дивився б, як люди наділи
беруть (Михайло Стельмах, II, 1962, 146); — Пішов [я] до Судії:
оддай за сина Зосю. А він — бодай йому по правді так
жилося! — Ще, каже, замала. Пождімо років три...
(Адам Міцкевич, П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 226);
// наказ. сп. пожди, пождіть. Уживається: а) в знач.
«май (майте) терпіння». — Пождіть, не плачте,
дітоньки милі (Павло Грабовський, I, 1959, 332); — Пожди. Не перебивай!
(Олександр Довженко, I, 1958, 386); Пождіть, пождіть, товариші, ще
будем їсти й пити, Коли б ви нам допомогли
капіталістів бити! (Павло Тичина, I, 1957, 70); б) для вираження
застереження або погрози. — Чого прийшли ви,
голодрабці?.. Пождіть, — ваш витісним ми дух! (Іван Котляревський, I,
1952, 237); Востаннє глянула [панна] й сказала:
«Пожди, я батькові скажу!» (Володимир Сосюра, I, 1957, 350).