Словник української мови

ПРА́ЩУР, а, чол. Далекий предок, родоначальник. Миготить радісна, невиразна, пиховита думка: «Між моїм родом — батьками, дідами, самими далекими пращурами — я перший іду до культури, до світла» (Степан Васильченко, IV, 1960, 14); І от він [Павло] стоїть на цій многостраждальній землі, густо политій кров'ю ще його пращурів, чубатих запорожців (Василь Кучер, Голод, 1961, 432); Нерідко трапляється, що дитина якоюсь ознакою схожа не на одного із батьків, а на когось із родичів — дядька, бабусю чи на ще віддаленішого пращура (Наука і життя, 3, 1967, 34);
//  перен. Давній попередник чого-небудь. Міф, легенда, притча — пращури й предтечі сучасного роману, повісті, новели (Літературна Україна, 12.XI 1968, 3).