ПРА́ЩУР, а, чол. Далекий предок, родоначальник.
Миготить радісна, невиразна, пиховита думка: «Між
моїм родом — батьками, дідами, самими далекими
пращурами — я перший іду до культури, до світла» (Степан Васильченко,
IV, 1960, 14); І от він [Павло] стоїть на цій
многостраждальній землі, густо политій кров'ю ще його
пращурів, чубатих запорожців (Василь Кучер, Голод, 1961,
432); Нерідко трапляється, що дитина якоюсь ознакою
схожа не на одного із батьків, а на когось із родичів —
дядька, бабусю чи на ще віддаленішого пращура
(Наука і життя, 3, 1967, 34);
// перен. Давній попередник
чого-небудь. Міф, легенда, притча — пращури й предтечі
сучасного роману, повісті, новели (Літературна Україна, 12.XI
1968, 3).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, 1976. — Стор. 524.