Словник української мови

ПРА́ВІК, у, чол. (мн. правіки, ів). Стародавні часи; прадавнина. Забажаю — І розтоплю важкі льоди, — Віків і правіків сліди (Андрій Малишко, Запов. джерело, 1959, 25).
 З (од) правіку; З правіків — споконвіку, з незапам'ятних часів, з давніх-давен. Досі Данько ніколи не чув, щоб піски кудись ішли, замість того, щоб лежати на місці, як лежать вони з правіку (Олесь Гончар, Таврія, 1952, 112); Я збагнув, що ступаю по незайманій, з правіків неораній землі (Анатолій Хорунжий, Ковила, 1960, 56); На холодній стромині повитої в хмари гори.. Льодовик невідомий і грізний лежав од правіку (Леонід Первомайський, I, 1958, 231).