ПРА́ВІК, у, чол. (мн. правіки, ів). Стародавні часи;
прадавнина. Забажаю — І розтоплю важкі льоди, —
Віків і правіків сліди (Андрій Малишко, Запов. джерело, 1959, 25).
З (од) правіку; З правіків — споконвіку, з
незапам'ятних часів, з давніх-давен. Досі Данько ніколи не
чув, щоб піски кудись ішли, замість того, щоб лежати
на місці, як лежать вони з правіку (Олесь Гончар, Таврія,
1952, 112); Я збагнув, що ступаю по незайманій, з
правіків неораній землі (Анатолій Хорунжий, Ковила, 1960, 56); На
холодній стромині повитої в хмари гори.. Льодовик
невідомий і грізний лежав од правіку (Леонід Первомайський, I, 1958, 231).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, 1976. — Стор. 505.