ПРЕСВЯТИ́Й, а, е.
1. нар.-поет. Який перевищує, перевершує всіх у святості, праведності. Марія сина привела. Єдиную тую дитину, Що нас од каторги спасла! І пресвятая, неповинна, За нас, лукавих, розп'ялась! (Тарас Шевченко, II, 1963, 363); Ти [мати] ідеш, пренепорочна, Тінь Шевченкова з тобою Світить путь у бездорожжі, Одволожує уста. Сонце глянуло із хмари, Наших месників удари — Грізний грім людської кари — Ти почула, пресвята (Максим Рильський, II, 1960, 249); * Образно. — Сонце пресвятеє На землю радість принесло І людям і землі, моєї Туги-нудьги не розвело (Тарас Шевченко, II, 1963, 388).
2. церк., заст. Уживається як постійний епітет при
словах бог, богородиця, панотець
і т. ін. Питається архірей Попа молодого: «Який, —
каже, — тебе чорт Висвятив, дурного?» А той йому,
неборак, Глянув тільки в очі: «Та святили ж, — каже, —
ви, Пресвятий панотче!» (Степан Руданський, Тв., 1959, 226);
— Пресвята богородице, хорони нас! — стара Текля
хрестилася дрібно і поквапно (Юрій Смолич, II, 1958, 33);
// у знач. ім. пресвята, тої, жін. Богородиця. Вернулися
запорожці, Принесли з собою В Гетьманщину той
чудовий Образ пресвятої (Тарас Шевченко, II, 1963, 48).
Пресвятая діво (мати, мати божа і т. ін.), заст. —
уживається як вигук, що виражав здивування, радість,
страждання. [Д. Жуан:] Уже ж я не баніт, а гранд
іспанський, і вам не сором буде стать до шлюбу зо мною.
[Долорес (із стогоном):] Боже! Діво пресвятая!
Я сподівалася, що сеє буде ... (Леся Українка, III, 1952, 309).