ПРОДЗВОНИТИ, дзвоню, дзвониш, док.
1. неперех. Док. до дзвонити 1. Продзвонили востаннє: поїзд рушив (Любов Яновська, I, 1959, 382); Продзвонив дзвоник. Учні з галасом займають свої місця (Петро Колесник, Терен.., 1959, 22).
2. перех. і неперех. Дзвоном позначити час або
повідомити про що-небудь. Годинник в залі продзвонив
дванадцять (Нечуй-Левицький, III, 1956, 157); Нарешті
продзвонили повістку, а ще за півгодини, важко сопучи, до
станції підповз довжелезний порожняк (Андрій Головко, I,
1957, 45);
// безос. З башти продзвонило дванадцять
(Михайло Коцюбинський, II, 1955, 413).
♦ Продзвонити по душі, церк. — забити у дзвони,
оповіщаючи про чиюсь смерть. Пособорували
генеральшу в обідню годину, а на ранок і по душі
продзвонили... (Панас Мирний, I, 1949, 203).
3. неперех. Дзвонити якийсь час.
♦ Продзвонити зубами — протремтіти (звичайно від
страху, з переляку, від холоду) якийсь час. — Цілу
ніч, — розповідала вона, — я з дитиною продзвонила
там зубами від страху на якійсь бочці (Петро Козланюк, Ю. Крук,
1957, 440).
4. неперех., перен., розм. Розголосити, поширити (звістку, новину, чутку і т. ін.). — Таки сховались ми з своїм весіллям! Таже ж він оце продзвонить на всю губернію про весілля! (Нечуй-Левицький, I, 1956, 140).