ПРОГОДО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРОГОДУВА́ТИ, ую, уєш, док., перех.
1. Утримувати кого-небудь,
даючи їжу, добуваючи необхідні матеріальні
засоби до існування. Чого ж Василеві прийдеться її
[Галю] годувати? Вона не хоче його хліба, вона сама себе
прогодувала б, коли б Василь не стояв у неї впоперек
дороги (Панас Мирний, IV, 1955, 76); За яку тільки роботу
не береться він, аби як-небудь прогодувати свою сім'ю
(Олександр Довженко, III, 1960, 143);
// Давати корм тваринам,
птахам і т. ін. Навіщо ти на зиму її [коняку] купиш? Чим
її прогодуємо? (Панас Мирний, II, 1954, 231); Одне гризло
його, як вода береги: хазяйствечко розвелося чималеньке,
корму подай, а його обмаль. А хіба тим, що на власному
городі вродило, прогодуєш? (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 395);
// перен. Бути джерелом прожиття, існування.
Ремесло не коромисло — плеч не відтягне, саме прогодує
(Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 61); З одягом та взуттям халепа:
всі обносилися — земля може прогодувати його сім'ю,
але не в силі прикрити сякою-такою лахманиною грішне
тіло (Михайло Стельмах, II, 1962, 296).
2. тільки док. Годувати якийсь час. — Дідусю, мама тобі прислала вже нашого [хліба] за те, що ти, спасибі тобі, нас через усю зиму прогодував (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 148); Як зберете Ви яку копійку про чорний день, вона Вас до якого часу прогодує (Панас Мирний, V, 1955, 418).