ПРОГОМОНІТИ, ню, ниш, док.
1. Гомоніти якийсь час. Паніматці хоч і до дня просидіти б, прогомоніти з Собальським, та нездужала, то й пішла собі (Анатолій Свидницький, Люборацькі, 1955, 85); Тієї неспокійної ночі вони так і прогомоніли до самого ранку (Степан Чорнобривець, Потік.., 1956, 121).
2. Док. до гомоніти 1. — Совість... совість... — глухо прогомонів він (Олекса Стороженко, I, 1957, 338); — Що за чортовиння! — прогомонів мій друг. — Ти розумієш, з боків і не просунеш веслом — твердо, а спереду вільно. Мабуть, вузесенький рівчачок (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 408); * Образно. Відновлена весна прогомонить гаями (Микола Зеров, Вибр., 1966, 270).