ПРОГОВОРЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПРОГОВОРИТИ, ворю, вориш, док.
1. перех. і без додатка. Те
саме, що виголошувати 2. Жебрак.. проговорює: «За
ваше здоров'є [здоров'я]..» (Гнат Хоткевич, II, 1966, 24); І брат з
братом обнялися І проговорили Слово тихої любові
Навіки і віки! (Тарас Шевченко, I, 1951, 263);
// Вимовляти,
говорити певним чином. Не сподівавсь ніхто, що Олексій
так твердо проговорив старосвітське слово, хоч і
тремтіло трохи в його голосі (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 291);
Його думки були далеко, дуже далеко, він проговорив
кілька слів ніби румунською мовою й знов загубив
пам'ять (Юрій Яновський, II, 1958, 53);
// перен., рідко. Бути,
служити свідченням чого-небудь. І нема тепер нічого,
Що б тобі проговорило, Як велике товариство І жило
тут, і кипіло (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 259).
2. тільки док., неперех. Говорити якийсь час. Вантажники, моряки й рибалки.. Скільки прекрасних вечорів проговорили вони зі мною (Юрій Яновський, II, 1958, 16); Раптом директор стрепенувся: стільки проговоривши з Каргатом, він і досі не заїкнувся про мету свого приходу до нього (Юрій Шовкопляс, Інженери, 1956, 74).
3. розм. Не помічати, пропускати що-небудь, захопившись розмовою. — Ти глянь! Таки щука! І добряча! От були б з тобою проговорили щуку... (Василь Кучер, Трудна любов, 1960, 84).