ПРОХА́Ч, а, чол.
1. Той, хто звертається до кого-небудь, кудись із проханням. Суддя тільки що скінчив свою роботу і хтів іти обідати. Побачивши нового прохача, він дуже здивувався (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 9); Прохання приймав секретар Ученого Комітету. Роздивившись документи, він похмуро глянув на прохача (Федір Бурлака, Напередодні, 1956, 42); * У порівняннях. Шаблій переступив з ноги на ногу, зсутулив плечі, мов звичайний прохач (Дмитро Бедзик, Серце.., 1961, 61).
2. розм. Те саме, що жебрак 1. Ярмарок ніби загув, як роздратований рій. А серед того гудіння чую, як десь вискакує різкий голос прохача (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 356); Вона виймає з портмоне монетку і подає її прохачеві (Юрій Смолич, II, 1958, 12); * У порівняннях. [Дудар:] Ви ходили з торбою попід вікнами, як прохачі? (Іван Микитенко, I, 1957, 69).