Словник української мови

ПРОХОЛО́ДА, и, жін. Свіжість у повітрі, легкий холодок, що освіжає, бадьорить. Стало темно по садочках. Тихо пил сідає, І село у прохолоді Ніби оживає (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 399); Сходило сонце. По застиглих від нічної прохолоди горбах переливалися білим морем гірські тумани (Гнат Хоткевич, II, 1966, 148); Низько покотився долиною туман, з лісу повіяло прохолодою (Михайло Стельмах, II, 1962, 359);  * Образно. Як це приємно-спітнілу Скинуть сорочку — із ходу Лить на розпарене тіло Відер дзвінку прохолоду! (Микола Гірник, Сонце.., 1958, 43);
//  Прохолодне місце, затінок (у 1 знач.). Сонце повернуло геть з полудня і страшенно пекло.. У садку, в прохолоді — і то було душно-млосно (Панас Мирний, III, 1954, 157); Ой, тополі край дороги Кличуть в прохолоду! (Микола Шпак, Вибр., 1952, 80).
 Для прохолоди — щоб прохолодитися (у 1 знач.), освіжитися. Найнявши нам кілька фір та захопивши для прохолоди компанії відер два пива, рушив [отець Кантемир] із нами (Володимир Самійленко, II, 1958, 398).