ПРОКРИЧАТИ, чу, чиш, док.
1. перех. і неперех.
Видати крик. «Кукуріку!» — прокричав на сідалі
півень, залопотавши крилами (Панас Мирний, I, 1949, 409);
Десь прокричала сова, і її жалібний самотній крик
завмер у потемнілих хащах (Анатолій Шиян, Гроза.., 1956, 42);
// перен. Гучно, пронизливо просвистіти, прогусти.
Протяжно прокричав паровоз, і голосне відлуння
покотилось між струнких сосен, що стояли обабіч дороги
(Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 148); Запитав семафора
гудок, щоб спочити хвилину на станції, прокричав і
замовк після праці (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 48).
2. перех. Дуже голосно крикнути; вигукнути. —
Господи! що тільки робиться на вигоні! — вскочивши в хату,
замість привіту, прокричала сусіда (Панас Мирний, I, 1949,
318); — Ну, годі вам милуватися, — з усмішкою, трохи
сердитим тоном прокричав Михайло, щоб ми почули
його серед торохтіння і скигління вагона (Олесь Досвітній, Вибр.,
1959, 37); Юнкери в захваті прокричали «ура» (Олесь Гончар,
II, 1959, 209);
// перен. Сповістити про щось криком.
Нехай же лютує [злодій], поки сам завіте, Поки
безголов'я ворон прокричить (Тарас Шевченко, I, 1963, 18); Ось і
північ прокричали півні (Панас Мирний, I, 1954, 319).
3. перех. і неперех., про що, також із спол.
що, перен. Широко сповістити, виразно заявити про
що-небудь. Кріпак не гнув шиї перед паном, робітник
перед хазяїном, син часом не слухався батька: все,
зачувши волю, піднялося на дибки і прокричало про своє
право (Панас Мирний, III, 1954, 186).
♦ Прокричати вуха див. вухо.
4. перех. і неперех. Кричати якийсь час.