Словник української мови

ПРОМО́ВА, и, жін. Публічний виступ з якого-небудь приводу. Потім, за вечерею, було багато гомону, промов, розмов (Леся Українка, III, 1952, 586); Боженко почав свою промову дуже голосно. Але навіть у цьому трубному голосі звучали нотки ніжності, жалю і тепла (Олександр Довженко, I, 1958, 197); Володимир Ілліч Ленін раз у раз використовував у своїх статтях і промовах народнопоетичні елементи (Максим Рильський, III, 1956, 413);  * Образно. Щось є просте й миле у тій промові калатала, якою воно серед тиші й безлюддя обіцяє боронити спокій твого сну... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 415);
//  Текст такого публічного виступу. [Вернигора (до Дремлюги):] Ваша доповідь три години з половиною. Та Петро Олександрович виступить, мабуть, години на дві. [Дремлюга:] Треба ще промови скоротити (Олександр Корнійчук, II, 1955, 314); Можна вважати, що ораторська промова — особлива форма драматичного монолога (оскільки тут є «виконавські», «театральні» елементи) (Наука і життя, 6, 1969, 40);
//  заст. Слова, звернені до кого-небудь; мова, розмова. [Юхим:] Як з таким батьком, то краще на гілляку! [Степан:] Що, сусіде, легко слухати від сина таку промову? (Марко Кропивницький, II, 1958, 45); Та й Іван Хворостюк мав до Петра промову: — А за громадою обстань! — говорив Іван (Лесь Мартович, Тв., 1954, 178);
//  церк. Проповідь. Під час промови Річарда починає [Годвінсон] трястись, далі втуплює очі в простір поперед себе, простягає руки, немов до якого видива (Леся Українка, III, 1952, 81).