ПРОЩАТИ, аю, аєш, недок., ПРОСТИТИ, прощу, простиш, док.
1. перех. і неперех., кому, кого і без
додатка. Пробачати чию-небудь провину; виявляти
поблажливість до когось. Він не вмів прощати і нікому не
прощав (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 149); Багірову прощали
багато чого, бо знали його безкорисливість (Олесь Гончар,
III, 1959, 188); Лютував старий за те, що ляховку
[ляхівку] взяв [син]; да вже як бог дав їм дітей, старий
їх простив (Марко Вовчок, I, 1955, 44); Ганні здалося, ніби в
голосі його вже звучить прохання помилувати,
простити.., але ні прощати, ні забувати щось вона не
збирається і не має права (Вадим Собко, Справа.., 1959, 206);
Чугая засудили на десять років. На суді він плакав:
— Люди, простіть мені (Микола Зарудний, На білому світі, 1967,
88).
♦ Прости господи див. господь; Прости (простіть,
прощайте) на [цьому (цім)] слові, у знач. вставн. сл. —
те саме, що Вибачай [те] (вибач[те]) на [цьому (цім)]
слові (див. вибачати). Твій жаль.. нагадує дурного —
Прости на слові — Павлуся історію (Іван Франко, XIII, 1954,
127); [Хай (нехай)] бог (господь, мати божа, небо
і т. ін.) прощає (простить), заст.: а) відповідь тому, хто
просить прощення за провину. — Нехай тебе бог
прощає Та добрії люде (Тарас Шевченко, I, 1963, 27); Почали
прощатися отамани, вклоняючись один одному. — Прости
мені, брате. — Бог простить (Олександр Довженко, I, 1958, 256);
б) те саме, що Прости господи (див. господь).
[Семен:] Ні одного буденного дня не прогуляв, а іноді
то й у празник робив, хай господь милосердний
простить... (Марко Кропивницький, I, 1958, 62); Нехай же мати божа
прощає мене, грішну, що я свойому [своєму] рідному
братику лихо наплакала! (Марко Вовчок, I, 1955, 18); Хай
простить тому небо, хто підозрює мене в повсякчасному
ухилянні вбік із широкої дороги (Юрій Яновський, II, 1958,
30).
2. у формі наказ. сп. прости, простіть, неперех., у знач. вставн. сл. Уживається при звертанні до кого-небудь як ввічливе попередження про що-небудь, як вибачення за щось сказане або зроблене. Тепер уже, простіть, яйця старіші, як кури (Номис, 1864, № 697); [Милевський:] Простіть, Любов Олександрівно, я не люблю мішатись до чужих справ, але на правах приятеля скажу: мені здається, ви занадто раптово увірвали нитку (Леся Українка, II, 1951, 74).
3. у формі наказ. сп. прощай, прощайте, неперех.
Прощальний вигук, формула прощання при розлуці,
розставанні, а також наприкінці листа. — Василю! На
кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й
знайдеш! Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на
віки вічні!.. (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 78); — Прощайте ж.
— Ідіть здорові... (Панас Мирний, I, 1954, 88); Прощай же,
наш друже! Тебе не забуде Велика радянська сім'я
(Максим Рильський, III, 1961, 78); «Прощай. Хай звеселить зір
твій Аллах. Твоя Міряєм» (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 128);
* Образно. Прощай, мій любий, коханий краю..! (Павло Грабовський,
I, 1959, 341);
// тільки одн. Уживається для вираження
неминучості втрати, необхідності розлуки з ким-,
чим-небудь (з відтінком наслідковості). Декого з учителів
позабирали, позасилали. Гриць ні живий ні мертвий
сидів і ждав, що ось прийдуть і до його і тоді... прощай
все навіки! (Панас Мирний, III, 1954, 188).
4. у знач. ім. прощай, невідм., розм. Те саме, що прощання 1. Одриваю шматочок старої газети, що завалялась у кишені, й пишу на коліні: «По дорозі у вічність останнє прощай» (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 267); Я на прощай кивнув йому і подумав заспокоєно: «Дійде» (Ігор Муратов, Буковинська повість, 1959, 255).
5. перех., діал. Прощатися з ким-, чим-небудь. Сумно прощали тухольці свої хати й подвір'я (Іван Франко, VI, 1951, 93); Ціле село Сходилось до попа до хати Старого пастиря прощати, Останній раз поцілувати Холодні руки (Іван Франко, X, 1954, 327).