ПРО́СО, а, сер.
1. Злакова рослина, з зерен якої
одержують пшоно. Просо вітру боїться, а дощеві
кланяється (Українські народні прислів'я та приказки, 1963, 251); Гарячою зеленою
барвою горить на сонці ячмінь, широко стелеться
килим ясно-зеленого вівса, а далі.. темніє просо (Михайло Коцюбинський,
I, 1955, 17); — Моя батьківщина — на Данелевщині,
Пшеничка там родила, житечко, просо (Григорій Тютюнник, Вир,
1964, 373).
▲ Волосовидне просо (Panicum capillara, L.) —
бур'ян, що засмічує польові культури; Куряче просо
(Panicum crus galli, L.) — бур'ян, що засмічує рис,
просапні культури і просо.
2. Зерно цієї рослини. Отець Харитін одімкнув
комору й видав парубкові вівса, а титар позносив в комору
мішки з борошном, з крупами, з просом та квасолею
(Нечуй-Левицький, III, 1956, 184); Дівчинка кинула проса курям
(Олесь Донченко, Вибр., 1948, 213); * У порівняннях. Старий
підходить до озера, на якому ворушаться надвечірні дукати
сонця і перша в'язь молоденької, дрібної, мов просо,
ряски (Михайло Стельмах, I, 1962, 424).
♦ Дерти (драти) просо див. дерти.
3. тільки мн. проса. Поле цієї рослини; самі ці
рослини на полі. Він [горобець] літав у сусіднє село на
проса, і такий прилетів повний, круглий та товстенький,
як грудка масла (Іван Франко, IV, 1950, 103); У чорних
просах степу мріють заіржавлені рейки залізниці (Григорій Косинка,
Новели, 1962, 62).
♦ Не сунь (не тикай, не потикай, не пхай і т. ін.)
носа до чужого проса (у чуже просо) — не втручайся у
чужі справи; не втручайся куди не слід. Боялася
[Олениха] стріч. Справді, Марусякові могли донести,
що виділи, мовляв, Олениху — бігла до Криворівні.
Взагалі всякі думки брали, З усіх боків можна було
чекати, що скажуть: у чуже просо не сунь свого носа
(Гнат Хоткевич, II, 1966, 176); — А про нехлюйство у вашій
ланці мовчати? — гостро кричала Олеся. — Не тикай
носа до чужого проса!.. — Це просо наше, колгоспне,..
(Іван І. Волошин, Дні.., 1958, 146); Обмови, осуджування
неприсутніх батько не терпів і, коли кому заганявся язик у той
бік, умів зручним зворотом.. збити його з дороги, а
молодшого бувало й попросту покартає: «Не пхай носа
до чужого проса!» (Іван Франко, IV, 1950, 193).