ПРОСТОДУ́ШНИЙ, а, е. Довірливий, наївний.
Ярослав, простодушний, міцний, як березовий окоренок,
трохи загайний у рухах, сміявся на повен свій жовтозубий
і губатий рот (Іван І. Волошин, Місячне срібло, 1961, 175);
// Який виражає довірливість, наївність. — Зараз
вони прокладають крізь гори газопровід. Я чую їхні
простодушні вигуки, якими вони вітають наш ешелон
(Олесь Гончар, III, 1959, 340); Швейк у цю віщу хвилину свого
натхнення був прегарний. Його простодушне
усміхнене обличчя сяяло (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл.
Масляка, 1958, 18);
// у знач. ім. простодушний, ного,
чол.; простодушна, ної, жін. Довірлива, наївна людина.
Баби тут [у пеклі] більш не ворожили І
простодушних не дурили (Іван Котляревський, I, 1952, 144).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 8, 1977. — Стор. 299.