Словник української мови

ПРОСТОДУ́ШНИЙ, а, е. Довірливий, наївний. Ярослав, простодушний, міцний, як березовий окоренок, трохи загайний у рухах, сміявся на повен свій жовтозубий і губатий рот (Іван І. Волошин, Місячне срібло, 1961, 175);
//  Який виражає довірливість, наївність. — Зараз вони прокладають крізь гори газопровід. Я чую їхні простодушні вигуки, якими вони вітають наш ешелон (Олесь Гончар, III, 1959, 340); Швейк у цю віщу хвилину свого натхнення був прегарний. Його простодушне усміхнене обличчя сяяло (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл. Масляка, 1958, 18);
//  у знач. ім. простодушний, ного, чол.; простодушна, ної, жін. Довірлива, наївна людина. Баби тут [у пеклі] більш не ворожили І простодушних не дурили (Іван Котляревський, I, 1952, 144).