ПРОВОРКОТАТИ, очу, очеш і ПРОВОРКОТІТИ, очу, отиш, док.
1. неперех. Те саме, що проворкувати 1.
2. перех. і без додатка, перен. Те саме, що проворкувати 2. Кошкін подивився скоса на Женю і проворкотів: «Струни рук і сердець почуттєві..» (Ігор Муратов, Свіже повітря.., 1962, 87); Панщина ж, своє господарство і діти усім тягарем лягли на одні материні плечі. Він і досі дивувався, як вона, перериваючись, устигала і панське діло поробити, і своє поле, і город доглянути, і дома впоратись: хату побілити, хліб спекти, шмаття попрати і дітям на ніч котика проворкотіти (Михайло Стельмах, I, 1962, 422).
3. перех. і без додатка, перен. Пробурчати,
промурмотати, виражаючи невдоволення чим-небудь, гнів
і т. ін. — Хлопський син! Тьфу, якого біса тим хлопам
пхатися сюди! — проворкотав Валько (Іван Франко, I, 1955,
252); — Одно відомо, — знов дід проворкотів понурим
гласом, — що всі ми й доби й тижні погубили в сій
клятій тьмі (Леся Українка, I, 1951, 294);
// рідко. Сказати
що-небудь тихо, невиразно. В тій хвилі Олекса
проворкотав щось крізь сон (Іван Франко, V, 1951, 69).