ПРИЄ́МНИЙ, а, е.
1. Який викликає задоволення,
втіху, радість. Добре йти в годину гожу і нести, хоч і
важку, а проте приємну ношу за плечима в рюкзаку
(Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 273); Вутаньці була приємною його
увага, і коли воєнком з невимушеною чемністю попросив
дозволу сісти, вона, зашарівшись, тільки кивнула в знак
згоди (Олесь Гончар, II, 1959, 168);
// Який викликає
насолоду. Взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і
почув в роті приємний солодкий смак... (Михайло Коцюбинський, II, 1955,
225); Пахне від неї [Віри] річкою і ще чимсь духмяним,
приємним (Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 152);
// у знач. ім.
приємне, ного, сер. Те, що викликає задоволення, втіху,
радість. — Сват я без досвіду, бо ще ніколи цим не
займався, але ви прийшли дуже вчасно: мені треба поїхати
до Джантемира купити в нього кілька баранів, щоб
підгодувати команду перед плаванням. Отже, з'єднаємо
приємне з потрібним (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 374).
2. Який подобається; привабливий. На порозі,
заклавши під фартух руки, стояла Ганна, і на її трохи
здивованому обличчі грала приємна усмішка зачудовання
(Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 233); У нього був дуже приємний
баритон (Олександр Довженко, I, 1958, 448);
// Який викликає
симпатію. Дивлюсь на Освальда, і такий він мені приємний,
щирий (Петро Колесник, На фронті.., 1959, 53); Його приємне
просте обличчя, обличчя робітника, було весь час спокійно
задумливе (Юрій Яновський, II, 1958, 236).
Бути приємним до кого — бути прихильним,
ласкавим. Тоді ми на «ти» з ним були. А Марина Петрівна
теж така тоді приємна до мене була (Архип Тесленко, З книги
життя, 1949, 87).