ПРИ́ЙМИ, ів, мн. Життя в чужій родині. * Образно. Хоч і були обидва колгоспи рівноправні на будові ГЕС, проте ворошиловці почували себе в приймах у «Сьомого Жовтня» (Юрій Яновський, II, 1954, 170). Брати (взяти, приймати, прийняти) в прийми кого — прийняти кого-небудь у свій дім як чоловіка, зятя чи сина. — Та й Олена ж казала, що хазяїн бере його у прийми, та се вже певно, що він любить хазяйську дочку (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 37); Нимидора справила сирітське весілля, без батька й прийняла зятя в прийми в свою хату (Нечуй-Левицький, II, 1956, 244); Бути (жити і т. ін.) у приймах — жити в домі дружини. Зять [Джерин] мусив змовчувать: робив усяку угоду Джері, бо він був у приймах і постерігав, що Джеря п'є з горя (Нечуй-Левицький, II, 1956, 258); Зять Семен повернувся з гітлерівського табору безруким інвалідом, живе у старого Проця в приймах, бо держить старшу Процеву доньку Марію (Юрій Яновський, I, 1954, 118); Прізвище гучне, а тремтиш.. В приймах відсиджувався? Лісовим повітрям треба дихати. По загинеш (Яків Баш, П'єси, 1958, 38); Приставити (пристати, іти, піти і т. ін.) в прийми — оженившись, поселятися в домі дружини. Хай пристає [зять] у прийми, хай молоді на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо їм усе (Панас Мирний, III, 1954, 22); [Черепань:] Дочку заміж віддаю... Зять дворянського звання, з колишніх баронів. Герби спродав, іде в прийми до мене (Юрій Мокрієв, П'єси, 1959, 283); Проситися (прохатися, попроситися) в прийми: а) проситися жити в домі дружини. Живе Текля самотня під горою, і ніхто не загляне в той куток. До неї й прибився Юхим на початку зими, у прийми попросився (Іван Ле, Ю. Кудря, 1956, 293); б) проситися до когось, щоб бути разом або робити разом що-небудь. Парубок тут же поклав собі рибалчити, і як тільки човник черкнувся об берег, побіг до Омелька прохатися у прийми.. — Візьміть же мене на річку (Любов Яновська, I, 1959, 306); — Геть, не заважай мені, — гукає Маковей сусідові-зв'язківцеві, що проситься до нього в прийми.. Може, це я вже останній окоп рию, для історії залишу! (Олесь Гончар, I, 1954, 357).