Словник української мови

ПРИПАХА́ТИ, ає, недок., розм. Мати легкий або неприємний запах. — Чого же се воно [борошно] чорне? Пополам із землею? — питали жінки. — Де там земля? То воно трохи з горілим, бач же й димом припахає... (Панас Мирний, IV, 1955, 256);  * Образно. — Душком від тебе антирадянським припахає. — А ти хіба з тих, що принюхуються? — Ні, я з тих, що нутром чують (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 175);
//  безос., перен. Свідчити про наявність чого-небудь негативного. — Чого ж се [карасики] на сковороді, — Допитується Лев, — а не в воді? Лис засмутивсь і ледве дише... — Дозволив я, щоб їм [карасям] було видніше Побачить відціля Ясновельможнішого короля! — Нащо ж вогнем печеш?.. Брехнею припахає! (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 113).