ПРИТИ́КА, и, жін.
1. Дерев'яний кілок або залізний прут, шворінь, яким прикріплюють волове ярмо до дишла. Як вихватить дід із воза велику притику, — Побив бабі, помолов голову і пику (Україна сміється, I, 1960, 343); Хлопець не почув, як брязнуло об притику кільце (Юрій Мушкетик, Чорний хліб, 1960, 33); * У порівняннях. Довгий сухий ніс стримів, як притика у возі (Нечуй-Левицький, II, 1956, 72).
2. розм. Стоянка для суден, човнів. По воді сновигали човни, а на притиці згрудилися байдаки й великі дуби (Петро Панч, Гомон. Україна, 1954, 154).
3. діал. Доказ, довід. Баби раді, що зорудували з моєї притики своє діло [в адвоката], просять мене на могорич (Лесь Мартович, Тв., 1954, 208).