ПРИВИКАТИ, аю, аєш, недок., ПРИВИКНУТИ і рідко ПРИВИКТИ, кну, кнеш, док., розм.
1. до кого —
чого, з інфін. і без додатка. Звикати до певного
заняття, привчатися щось робити, поводитися певним чином
і т. ін. Привикайте, чорні очі, самі ночувати, Нема ж
мого миленького, ні з ким розмовляти (Коломийки, 1969,
174); — Я вже одвикла, щоб на мене робили, та власне
й не привикала ніколи (Леся Українка, III, 1952, 685); — Я оце
з місяць тому заніс твоєму Петрику четверо півників.
Хай змалку привикає до птиці (Михайло Стельмах, II, 1962, 74);
Трясе цап бороду, бо так привик змолоду (Українські народні прислів'я та приказки,
1955, 278); — Батьку мій рідний! — каже Сомко. — Я
здавна привик звати тебе батьком! (Пантелеймон Куліш, Вибр.,
1969, 84); За свій вік дід привик до частих гостей
(Володимир Гжицький, Чорне озеро, 1961, 114); * Образно. Славна кобза
твоя неспокійна була, Не привикла без діла сидіти
(Панас Мирний, V, 1955, 282).
Не привикати кому — те саме, що Не звикати (див.
звикати). Ні Пилипові, ні Прісьці не привикати до
лайки (Панас Мирний, III, 1954, 21).
2. Призвичаюватися, пристосовуватися до кого-,
чого-небудь; звикатися. Живуть [Данило та Наталя] уже
з півроку. Все молода не привикав (Марко Вовчок, I, 1955, 99);
— Привикай, серце, до чужого села, до нової рідні
(Нечуй-Левицький, II, 1956, 326); Ой гірко Марусі Матусю
лишати, До свекора, до свекрухи Ой та й привикати
(Любов Забашта, Квіт.., 1960, 123); — Не плач, моє серденько:
привикнеш, дак житимеш за мною не згірш, як і за
гетьманом (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 102); Аж закашлялася
[ґаздиня] від диму і довший час не могла нічого розібрати
в сизих хмарах.. Потім очі привикли, почала шукати
отамана (Гнат Хоткевич, II, 1966, 193); Горпина так привикла
до цього, що Яковець такий, а Петрусь зовсім інший,
що якби було інакше, здивувалась би сама (Грицько Григоренко, Вибр.,
1959, 135); [Катерина:] Він привикнути не зможе
до життя такого (Сава Голованівський, Драми, 1958, 346);
//
Почувати прихильність до кого-, чого-небудь. До мене так
привикло [дитя], що й матері не знало; було жінка
стане надівати йому сороченьку, то воно од неї і
рученятами і ноженятами (Олекса Стороженко, I, 1957, 215); Та невже
насправді він так... привик бо Христини?... Левко й тепер
не хотів собі признатися, що до нього прийшло кохання
(Михайло Стельмах, I, 1962, 530).