в означеннях
Тлумачення, значення слова «признаватися»:

ПРИЗНАВАТИСЯ, аюся, аєшся, недок., ПРИЗНАТИСЯ, аюся, аєшся, док.

1. Говорити правду про себе. Вона йому не признавалась, що з нею діється, все він думав, що душа її живе з Ігнатом (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 285); [Антон:] Хто ти такий? Зараз признавайся! (Марко Кропивницький, I, 1958, 202); — А он і німці [фашисти], — сказав Петрусь, — ховаймося в жито, щоб вони нас не побачили. — Я боюся, — призналася Гапочка (Юрій Яновський, I, 1958, 349); Я бачив, як дехто сердито дивився на мене: вони [діти] хотіли, щоб я признався.. Тоді я сказав Марині Пилипівні: — Це я кинув кульку (Леонід Смілянський, Сашко, 1957, 9);
//  у чому, діал. до чого. Розкривати якусь таємницю. Нехай не таїться з тим, вона дає слово, що нікому не скаже. Та Славко таки не признавався, бо не мав до чого (Лесь Мартович, Тв., 1954, 258); Не було другої ради, як признатися у всьому матері, прохати в неї поради (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 249);
//  Говорити правду про що-небудь. — Ти-бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду разом випитати. Не хочеться тобі й признаватись, не хочеться й брехати (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 91); [Гострохвостий:] А признайся, чи багато тітка Горпина понапікала та понаварювала? (Нечуй-Левицький, II, 1956, 497);
//  Говорити що-небудь відверто. — Такого запеклого індивіда, як ти, я давно не бачив! — признається Хома (Олесь Гончар, III, 1959, 221); — Пробка загубилась, — признався Василь з неприхованою досадою (Олександр Довженко, I, 1958, 81).
 [Мушу (треба)] признатися; Признатися (признаюся) по правді (по щирості, щиро, чесно і т. ін.) — вживається як вставне словосполучення у значенні: сказати правду, сказати відверто. Одно тільки, мушу признатись, трохи неприємно вразило мене — се, власне, паралелі між моїми і маминими віршами (Леся Українка, V, 1956, 248); З глибини тераси з'явився лакей. Це була перша людина, яку побачила тут Сахно, і, треба признатися, навіть зітхнула легко (Юрій Смолич, I, 1958, 64); Стоїть біля неї [хати] напівусохла яворина.. Василь, признатись по правді, боїться того сухого дерева (Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 38); Признаюся по щирості — літературний хробак хоч точить мене, а часто-густо насувається питання: навіщо? Чи буде що з моєї праці? (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 196).

2. кому. Освідчуватися в коханні. Признаватися Галі Грицько не поспішався і не намагався напевне довідатися, хто їй більш, до вподоби, — чи він, чи, може, Андрій (Степан Васильченко, I, 1959, 170); Ти забув? Пам'ятаєш? Гайочок, квітки... Ясна річенька... чари без ліку... Я призналась тобі... (Павло Грабовський, I, 1959, 486); Уже із фронту вислав [старшина] їй листа, признався їй, просив її — чекати... (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 250).

3. Визнавати правдивість чого-небудь, погоджуватися з чимсь. — Що ж, ти признаєшся, що винна ти? — питають в неї знов. — Винна (Марко Вовчок, I, 1955, 249); Бувало, якийсь проворний яточник швидко-швидко налічить, скільки треба платити, а Ксеня й обізветься з-за материної спідниці: — Дядьку, то нащо зайве прибавляти?.. І тоді «дядькові» доводилось ще раз вести рахунок і під сміх людей признаватися, що таки збився з лічби (Михайло Стельмах, I, 1962, 380); Ти заздрив мені, признайся, коли я зібрався на сей раз одвідать свою родину (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 356); І признатись належить, Що таки в світі існують тіла, неподільні на частки І якнайменші на розмір (Микола Зеров, Вибр., 1966, 142);
//  у сполуч. із запереч. не. Не хотіти усвідомлювати реальність чого-небудь. Те, в чому він, Левко, й собі не признавався, а чавив на дні душі, мов гадину, було вже відоме братам... (Михайло Стельмах, I, 1962, 530); Чув [Аркадій Петрович] щось важке в собі і не хотів признатись, що то образа (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 392).

4. до кого і без додатка, розм. Виявляти себе знайомим з кимсь. [Ізоген:] Не приймайся ні в якім разі боронить Ардента, якби його поставлено на суд. Ще краще — ти зовсім не признавайся до нього перед людьми (Леся Українка, III, 1952, 298); Якщо трапиться попасти в тюрму — не признавайся до своїх, близько можуть бути спеціально підкинуті провокатори (Антон Хижняк, Тамара, 1959, 127);
//  Звертатися, обзиватися до кого-небудь. Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався З циновими ґудзиками: — Де ты здесь узялся? — З України (Тарас Шевченко, I, 1951, 246); — Ну от, скажи, ти! — здивовано й радісно аж руки розвів коваль. — Не признався б — ніяк не впізнав би (Андрій Головко, II, 1957, 15);
//  Впізнавати в комусь кого-небудь. Може, хто признається до тієї жінки, що висить у нас серед села на тополі (Юрій Яновський, I, 1954, 77);
//  Виявляти свою прихильність до кого-небудь, не цуратися когось. [Джонатан:] Тепер громада вирок той забуть готова.. Згодилась піти просить громаду твоя шановна паніматка. [Річард:] Боже! таки призналася до сина мати... (Леся Українка, III, 1952, 105); Куми зносили [пшеницю] хрещениці. — Аби їй було з чого розживатися. — ..нехай росте [хрещениця] велика, помножила собі з того добре віно. — Та й до роду щоб козачка признавалася (Яків Качура, II, 1958, 12);
//  Звикнувши до кого-небудь, впізнавати, слухатися (про тварину). — Добра була людина, нехай царствує, а хазяйка негодяща: її голосу не чутно було у дворі; товар до неї не признававсь... (Марко Вовчок, Вибр., 1937, 242).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, . — Стор. 618.

Коментарі (0)