Словник української мови

ПИ́НХВА, и, жін., заст. Груба, безглузда витівка, під час якої вдувають через паперову трубку дим тліючої вати в ніс сонного, а також така трубка.  * Образно. Гінець Явтух Чкурнув, що мав сили, З листом об тім, Що туркам всім Пинхву в ніс встромили (Гулак-Артемовський, Байки.., 1958, 164);
//  перен. Що-небудь підступне, неприємне; каверза. Як розглядів наш Забрьоха таку пинхву, як скочить із-за стола, як вибіжить з хати! (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 157).
 Дати (задати, піднести) пинхви (пинхву) — вдіяти що-небудь підступне, неприємне для іншої особи. Чухають [люди] собі потилицю, та плямкають, та нищечком лають усе-таки того ж Тихона, що їм таку пинхву дав! (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 135); — Тобі, мабуть, треба такої, щоб давала щодня стусанів у потилицю! — Ого-го! Нехай спробує! Я задам їй такої.. пинхви, що вона не потрапить кудою втікати (Нечуй-Левицький, I, 1956, 345).