РЕБЕ́РЦЕ, я, сер. Зменш.-пестл. до ребро 1. Темна
морська просторінь навкруг, і тільки сонце високе,
зенітове смажить їх і тут, ллється на плечі дівчині, на
голі Віталикові реберця, на густу темно-синю гладінь
(Олесь Гончар, Тронка, 1963, 235); Стецюра послужливо
простяг йому реберце тараньки (Любомир Дмитерко, Наречена, 1959,
188); Ой, дівчино, не в'яли, Мого серця не пали! Мого
серця, Край реберця, Мого серця не пали! (Пісні та романси українських поетів.., II, 1956, 122); Спинні лусочки на боках тулуба
[полоза чотирисмугого] гладенькі, посередині спини з
невеличкими, але помітними реберцями (Визначник земноводних та плазунів, 1955, 126);
// ірон. [Тарас:] А чом
же вам його [пана] не смикнути гачечком під реберце,
як шворкою відерце? (Сава Голованівський, Поезії, 1955, 357).
♦ Адамове реберце див. адамів.
Словник української мови: в 11 томах. — Том 8, 1977. — Стор. 468.