Словник української мови

РЕБЕ́РЦЕ, я, сер. Зменш.-пестл. до ребро 1. Темна морська просторінь навкруг, і тільки сонце високе, зенітове смажить їх і тут, ллється на плечі дівчині, на голі Віталикові реберця, на густу темно-синю гладінь (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 235); Стецюра послужливо простяг йому реберце тараньки (Любомир Дмитерко, Наречена, 1959, 188); Ой, дівчино, не в'яли, Мого серця не пали! Мого серця, Край реберця, Мого серця не пали! (Пісні та романси українських поетів.., II, 1956, 122); Спинні лусочки на боках тулуба [полоза чотирисмугого] гладенькі, посередині спини з невеличкими, але помітними реберцями (Визначник земноводних та плазунів, 1955, 126);
//  ірон. [Тарас:] А чом же вам його [пана] не смикнути гачечком під реберце, як шворкою відерце? (Сава Голованівський, Поезії, 1955, 357).
♦ Адамове реберце див. адамів.