Словник української мови

РЕ́ПЕТ, у, чол., розм. Крик, зойк від болю, переляку і т. ін. Коли, нарешті, я здолав пересилити спазм і розтулив рота для перших слів, — з горла мого видерся якийсь страшний, надприродний репет (Юрій Смолич, Театр.., 1946, 9);
//  Сильний гамір, шум. З несамовитим галасом наїхали [цигани] в своїх халабудах у село, закололи на галяві панського підсвинка, а потім з не меншим репетом, аніж приїхали, знялися в дорогу (Михайло Стельмах, I, 1962, 565).
♦ Наробити репету див. наробити.