Словник української мови

РОДОВИ́ТИЙ, а, е. Який належить до старовинного роду (у 2 знач.). Нема крамів, окрім бакалійних та з усяким мотлохом, куди ходять тільки слуги.., а жінці родовитого арабського бея сором і поріг переступити (Леся Українка, III, 1952, 711); Спостерігаючи нескінченні знущання родовитого офіцерства з солдат, мовчки стискав кулаки (Амвросій Бучма, З глибин душі, 1959, 10); Без імення ніхто між людей не буває — Хто б не родився на світ — родовита людина чи проста (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 151);
//  Який свідчить про належність до такого роду. [Таня:] Хто він такий — не знаю. Може, князь, може, граф. Помітно тільки родовиту пиху, аристократичне виховання (Степан Васильченко, III, 1960, 130);
//  Який є власністю такого роду. Родовиті, оторочені садами і стависьками палаци ставали трухлявими пустками або ішли з торгів, а їхні господарі втікали в департаменти (Михайло Стельмах, I, 1962, 282).