РОЗБУ́ХЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до
розбухнути. Дністер навально мчав свої води, розбухлі від
карпатських дощів (Зінаїда Тулуб, Людолови, II, 1957, 504);
Безпорадний, лежав [Духнович] край дороги з своєю
відкритою, гидко розбухлою ногою і не вірив уже
співчуттю товаришів, що стовпились біля нього (Олесь Гончар,
Людина.., 1960, 90); Папки різні: сірі, зелені, жовті,
коричневі. Останньою потрапляє мені до рук синя,
досить розбухла, перев'язана шпагатиком (Віталій Логвиненко,
Давні рани, 1961, 11);
// у знач. прикм. У камені
забивали дерев'яні бруси і поливали їх водою. Дерево вбирало
вологу і розбухало. Розбухлі дерев'яні клини розривали
вапняк, скеля тріскалася (Таємниці вапна, 1957, 5);
— Скільки убожества духу і самозадоволення напхано
в це розбухле тіло. З яким жаром навчає він його
шпигувати і доносити (Михайло Стельмах, I, 1962, 270); Листоноша
підвівся, кивнув головою на все добре і, за багаторічною
звичкою, поправивши свою розбухлу торбу, швидко
подався на вулицю (Олександр Копиленко, Земля.., 1957, 132).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 8, 1977. — Стор. 620.