Словник української мови

РОЗБУ́ХЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до розбухнути. Дністер навально мчав свої води, розбухлі від карпатських дощів (Зінаїда Тулуб, Людолови, II, 1957, 504); Безпорадний, лежав [Духнович] край дороги з своєю відкритою, гидко розбухлою ногою і не вірив уже співчуттю товаришів, що стовпились біля нього (Олесь Гончар, Людина.., 1960, 90); Папки різні: сірі, зелені, жовті, коричневі. Останньою потрапляє мені до рук синя, досить розбухла, перев'язана шпагатиком (Віталій Логвиненко, Давні рани, 1961, 11);
//  у знач. прикм. У камені забивали дерев'яні бруси і поливали їх водою. Дерево вбирало вологу і розбухало. Розбухлі дерев'яні клини розривали вапняк, скеля тріскалася (Таємниці вапна, 1957, 5); — Скільки убожества духу і самозадоволення напхано в це розбухле тіло. З яким жаром навчає він його шпигувати і доносити (Михайло Стельмах, I, 1962, 270); Листоноша підвівся, кивнув головою на все добре і, за багаторічною звичкою, поправивши свою розбухлу торбу, швидко подався на вулицю (Олександр Копиленко, Земля.., 1957, 132).