в означеннях
Тлумачення, значення слова «розгублений»:

РОЗГУ́БЛЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до розгубити. Черниш стояв нагорі у палаті сенаторів, повитий білими присмерками. Мовчки оглядав пишні окраси стін, ковзаючись по них неуважним, сумним поглядом і думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, які йшли і не дійшли сюди (Олесь Гончар, III, 1959, 292);
//  у знач. прикм. Сьогодні, коли перечитую ті розгублені, пожовклі листочки, здається іноді, що не я те переживала (Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 277); Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві (Степан Васильченко, II, 1959, 100); Корній Іванович згадує свою далеку молодість, розгублену по економіях, по чужих нивах, коло чужого добра (Іван Кириленко, Вибр., 1960, 285);
//  розгублено, безос. присудк. сл. Розгублено по кримських дорогах, скинуто в море грізну артилерію, якою їх [врангелівців] так щедро постачали союзники (Олесь Гончар, II, 1959, 438).
Розгублена молодість — занедбане молоде життя; Розгублені слова — забуте те, що хотілося сказати. Зараз її тривожили скороминущі образи, летючий спогад, розгублені, невимовлені слова (Олесь Донченко, VI, 1957, 304).

2. у знач. прикм., перен. Який розгубився, втратив спокій, холоднокровність, рівновагу, рішучість від хвилювання, страху, сорому і т. ін. Першої миті розгублений, приголомшений Тихозоров не знав, що робити (Олесь Донченко, II, 1956, 54); Посеред кімнати стояла розгублена Жаннет, здивований Віктор і якийсь чужий хлопчик років дванадцяти (Оксана Іваненко, Таємниця, 1959, 137);
//  Який виражає розгубленість. Йон дивився розгубленим поглядом, на Маріцциному обличчі блукав якийсь загадковий усміх (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 264); — Не лютися, зараз вийду, — озвався з-за дверей винуватий, розгублений голос (Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 152).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 8, . — Стор. 659.

Коментарі (0)