РОЗГУ́БЛЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до
розгубити. Черниш стояв нагорі у палаті сенаторів,
повитий білими присмерками. Мовчки оглядав пишні
окраси стін, ковзаючись по них неуважним, сумним
поглядом і думаючи про тих далеких, розгублених по шляху,
які йшли і не дійшли сюди (Олесь Гончар, III, 1959, 292);
// у
знач. прикм. Сьогодні, коли перечитую ті розгублені,
пожовклі листочки, здається іноді, що не я те переживала
(Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 277); Впала роса, мов
розгублені ключі під місяцем заблищали в траві (Степан Васильченко, II, 1959,
100); Корній Іванович згадує свою далеку молодість,
розгублену по економіях, по чужих нивах, коло чужого
добра (Іван Кириленко, Вибр., 1960, 285);
// розгублено, безос.
присудк. сл. Розгублено по кримських дорогах, скинуто
в море грізну артилерію, якою їх [врангелівців] так
щедро постачали союзники (Олесь Гончар, II, 1959, 438).
♦ Розгублена молодість — занедбане молоде життя;
Розгублені слова — забуте те, що хотілося сказати.
Зараз її тривожили скороминущі образи, летючий
спогад, розгублені, невимовлені слова (Олесь Донченко, VI, 1957,
304).
2. у знач. прикм., перен. Який розгубився, втратив
спокій, холоднокровність, рівновагу, рішучість від
хвилювання, страху, сорому і т. ін. Першої миті
розгублений, приголомшений Тихозоров не знав, що робити
(Олесь Донченко, II, 1956, 54); Посеред кімнати стояла
розгублена Жаннет, здивований Віктор і якийсь чужий хлопчик
років дванадцяти (Оксана Іваненко, Таємниця, 1959, 137);
// Який
виражає розгубленість. Йон дивився розгубленим
поглядом, на Маріцциному обличчі блукав якийсь загадковий
усміх (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 264); — Не лютися, зараз
вийду, — озвався з-за дверей винуватий, розгублений голос
(Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 152).