в означеннях
Тлумачення, значення слова «розгублювати»:

РОЗГУБЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., РОЗГУБИТИ, гублю, губиш; мн. розгублять; док., перех.

1. Втрачати все або багато чого-небудь, ненароком, через неуважність або від страху гублячи, розкидаючи, залишаючи і т. ін. в різних місцях. Квітки ти свої розгубила по дорозі (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 274); Ми ходили по гриби, Зайчика злякались, Поховались за дуби, Розгубили всі гриби (Платон Воронько, Коли виростають крила, 1960, 23); — Дівчино, де твоє намисто?.. Хто розгубив його між трав?.. (Володимир Сосюра, II, 1958, 300).
Жданки розгубити див. жданки; Мовби (немов, ніби і т. ін.) розгубив (розгубила і т. ін.) хто що — хтось має розпачливий, сумний вигляд. Йшли вони до суду пізнього ранку. Василь — попереду, мати — позаду. Голову хилила низько, мовби щось розгубила й тепер визбирувала по дорозі (Юрій Мушкетик, Серце.., 1962, 303).

2. перен. Частково або повністю втрачати які-небудь фізичні особливості, моральні якості і т. ін. На нього цитькають за грубе слово, і він зразу ж розгублює свою сміливість, винувато кліпає круглими очима (Михайло Стельмах, I, 1962, 391); Сірий ринок стояв похмурий, увесь у зморшках, як дід, що все вже бачив і розгубив надії (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 178); Пройшли літа, а ти не розгубила Ні серця жар, ні щирість почуття (Любомир Дмитерко, Київські кручі, 1962, 67).
 Розгублювати (розгубити) розум (тяму і т. ін.) — втрачати здатність діяти обдумано, розважливо. На те лихо неначе розум розгубив він на порозі при зустрічі з графинею (Іван Ле, Наливайко, 1957, 30); Розгублювати (розгубити) слова — забувати про те, що хотілося сказати. — А чого ж ти тут, біля хвіртки? — до решти розгублює [Роман] ті слова, якими не раз думалось зустріти дівчину (Михайло Стельмах, I, 1962, 611).

3. перен. Занедбувати молоде життя (літа, вік, молодість), передчасно старіти. — То тобі, дитино моя, Іне розвиднялося й досі... Блукаєш по чужих людях, молоді літа, силу розгублюєш по чужих стернях... (Андрій Головко, I, 1957, 256); — Не в грошах щастя, Маріє, не в грошах... Та я не знав, і ми розгубили молодий вік... Тепер не доженемо, не позбираємо... (Мирослав Ірчан, II, 1958, 316); І незчувся, як рік за роком змарнував, розгубив [Андрій] по чужих борознах свою молодість... (Микола Олійник, Чуєш.., 1959, 23).

4. Поступово втрачати кого-небудь. Голубенко тепер мало з ким розмовляв, уникав бодай з ким зустрічатися, розгубив своїх товаришів і все частіше залишався в своєму кабінеті (Григорій Епік, Тв., 1958, 200); Арсен добре знав, що, вийшовши заміж, Тася розгубила шкільних подруг, а нових у неї не було (Любомир Дмитерко, Розлука, 1957, 37).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 8, . — Стор. 659.

Коментарі (0)