Словник української мови

РОЗІ́П'Я́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до розіп'ясти. Не вона у ранах, розіп'ята, Не вона здригнулася, а кат Прочитав в очах її — відплата, І душа його гадюча — в п'ятах... (Микола Нагнибіда, Пісня.., 1949, 106); Враз серце Орисі зайшлося тупим, ниючим болем: вона бачить розіп'яту на тину для сушки Тимкову сорочку, вишиту хрестиком (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 126);
//  у знач. прикм. Опудало висунулось вище. Але снайпер вже не стріляв. Фігура з розіп'ятими руками підскакувала над рівчаком (Юрій Яновський, I, 1958, 336); Вони [зірки] тривожно так горять на виднокрузі над чорним плетивом розіп'ятих гілок (Микола Терещенко, Ужинок, 1946, 25);
//  розіп'ято, безос. присудк. сл. Скільки убито і розіп'ято, — Знає земля, як стара вдова (Андрій Малишко, Звенигора, 1959, 125); Під містом розіп'ято царський намет (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 163).
 Як (мов, наче і т. ін.) розіп'ятий — з широко розставленими ногами і розведеними в сторони руками. Хлопець, як розіп'ятий, стояв, тримаючись руками за виступи дюралюмінієвої обшивки (Іван Ле, Клен. лист, 1960, 57).