РОЗЛЮ́ЧЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розлютити. Деякі з гостей підійшли привітатись до мене, але Степан, розлючений чимсь, .. відіпхнув усіх (Гнат Хоткевич, I, 1966, 66); Кирило Васильович змінив багато явок. Геллерфортівські агенти, розлючені листівками, нишпорили по всьому місту (Антон Хижняк, Тамара, 1959, 48); — Та чи ви показились? — гримнув на людей Прохор, розлючений такими розмовами (Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 63).
2. у знач. прикм. Дуже роздратований; лютий. Коли
розлючена Параскіца наскочила з розгону на тин і
озирнулася, на щастя, не було вже жодного напасника
(Михайло Коцюбинський, I, 1955, 273); Було виразно чути, як тяжко і
гнівно дихає розлючена тварина своїми могутніми
легенями-міхами (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 115); * Образно. За вікном
шумів Атлантичний океан. Розлючені хвилі заливали
вікно (Олесь Донченко, VI, 1957, 105); Серед штормів і розлючених
вітрів в'ються вимпели червоних кораблів (Юрій Яновський,
V, 1959, 19); Розлючений Дніпро з новою силою тиснув
на дамбу. Велетенські хвилі все дужче бились об каміння
(Гордій Коцюба, Нові береги, 1959, 375);
// Який виражає
лють, гнів, злість. У Віриних руках тріснула лозина.
Примруживши розлючені очі, вона погрозила: —
Запам'ятай, Зінько..! (Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 81); Її
розлючений погляд прикипів до спокійних Лариних очей (Юрій Шовкопляс,
Інженери, 1948, 361); Розлючені обличчя, перекошені
криком роти, розпатлані голови — все це насувалося
на Гната (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 178); Скрегнув розлючений
голос, як залізо об камінь, і раптом зірвався (Михайло Коцюбинський,
II, 1955, 58); Ніхто розгадати не міг, Що таїв той
розлючений сміх (Платон Воронько, Драгі.., 1959, 113).