РУНИ 1, рун, мн. (одн. руна, и, жін.). Літери давньогерманських алфавітів, що збереглися (перев. у скандінавів) у написах на каменях, зброї, прикрасах і т. ін. Якісь чужі, незнані племена людей чи звірів виринали дикі із сутіні віків, страшні, великі.. Од їх лишились тільки дивні руни (Леся Українка, I, 1951, 288).
РУНИ 2, рун, мн. (одн. руна, и, жін.). Народні карельські та фінські епічні пісні. Він сідав на камені найближче, У руках — папір і олівець. Так сидить і на папері ниже Руни ті рядочок по рядку... (Петро Дорошко, Літа.., 1957, 126).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 8, 1977. — Стор. 909.