РУ́ПОР, а, чол.
1. Труба у вигляді зрізаного конуса
або піраміди для посилення звуку. [Голос
покликача судового (в рупор):] Народе римський!
Суд спокою просить! (Леся Українка, II, 1951, 524);
Безпалько по хаті пройшовся. Став перед грамофоном, що в
кутку на столику, з великим синім рупором (Андрій Головко,
Бур'ян, 1946, 39);
// розм. Те саме, що гучномовець.
З берега, в проміжках від залпу до залпу, линув з рупора
голос Гальванеску (Юрій Смолич, I, 1958, 100).
Скласти долоні (долоню) рупором — нещільно
стулити долоні або злегка зігнути долоню і прикладати
до рота або вуха (вух) для посилення звуку. Він склав
долоні рупором і на весь голос гукнув: — Ка-атя!
(Вадим Собко, Нам спокій.., 1959, 8).
2. перен., книжн. Виразник чиїхось ідей, думок, почуттів і т. ін. Вже із зображення зовнішності героїв зразу відчувається, кого автор любить і кого не любить. І проте дійові особи не стають у Панаса Мирного рупорами його власних думок і почуттів (О. І. Білецький, Від давнини до сучасності, I, 1960, 379).