САМІ́ТНИК, рідше САМО́ТНИК, а, чол.
1. Релігійний
фанатик, який живе у відлюдному місці — в пустелі,
печері тощо; пустельник; відлюдник. — Зараз я подібний
до нещасного самітника, який блукає в пустелі і,
помираючи від спраги, лиже солонці й каміння сухим
язиком (Іван І. Волошин, Місячне срібло, 1961, 153); * У порівняннях.
— А чому ви знаєте, що я скромний? — Він питає! Людина,
що живе, як самітник, не п'є, не грає, не любить
жінок... (Максим Горький, II, перекл. Ковганюка, 1952, 426);
// у знач. присл. самітником. Відлюдно; не спілкуючись
ні з ким; як самітник. Сороковий рік життя, так як
і тридцять дев'ятий, і тридцять восьмий, починатиму
зовсім інакше. Відлюдьком, самітником (Іван Франко, IV,
1950, 344); Поет народу — син народу — Йде навстріч
ворогам своїм, Йде не самітником безплодним
[безплідним], Протухлим в цвілій самоті, — Іде він
речником народним, Упевненим в своїй путі (Микола Бажан, Роки,
1957, 208); — Ось у цій тиші прожив я самітником два
роки, — не без самозадоволення повчає професор своїх
вихованців (Олександр Довженко, I, 1958, 475).
2. перен. Той, хто живе самітно або тримається осторонь
від інших людей; відлюдько. В житті не був Іван
Іванович ні самотником, ні диваком-учителем, для якого
не існує нічого, опріч його школи. Він любив хороше
товариство (Максим Рильський, Веч. розмови, 1964, 25); — Я дозволю
собі запросити вас до моєї господи. Буду безмірно
радий, коли в мою скромну хату мисливця і самітника
ступите ви (Натан Рибак, Помилка.., 1956, 116).
Рак-самітник див. рак 1.