Словник української мови

САМОЛЮ́БСТВО, а, сер. Почуття власної гідності, звичайно загострене підвищеною чутливістю до думки про себе оточення. — Заздрість тільки й самолюбство До гризні людей призводить (Леся Українка, IV, 1954, 153); Батько вразив її страшенне самолюбство, неначе шкрябнув нігтем по виразці (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 248); Діти чутливі. І вразливі. Їх треба розуміти, оберігати їхню гордість, самолюбство (Петро Дорошко, Не повтори.., 1968, 113); Піп не сів. Ображене самолюбство підбурювало його залишити князя і піти геть (Іван Ле, Наливайко, 1957, 122); Його радував сам лист, приємно лоскотало самолюбство зізнання вродливої жінки (Петро Панч, На калиновім мості, 1965, 161);
//  кого, яке. Почуття власної гідності, зумовлене усвідомленням важливості свого фаху, роду занять і т. ін. Крім завидної майстерності, є у Миколи Лозенка і справжня гордість, самолюбство трудової людини (Радянська Україна, 4.VIII 1961, 3).
♦ Тішити самолюбство див. тішити.