Словник української мови

ШАХРА́Й, я, чол. Хитра, спритна й нечесна в своїх учинках людина. Сплітки тут, сварки, заздрість. І ігумен дурень, і економ шахрай — і, послухаєш, кожен з «братів» злодій і розбійник (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 141); Посумувавши та погорювавши, дядьки знову заводили свої звичайні розмови про те, що березовий дьоготь трохи дорогий, що зіньківські ковалі всі до одного шахраї і за підкову беруть такі гроші, що, мабуть, і в самій Полтаві люди б дивувалися, коли б їм розказав (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 154);
//  Дрібний злодій. На базарах крутилось безліч різних шахраїв і безпритульних підлітків, які з допомогою бритов очищали кишені роззяв (Володимир Гжицький, Вел. надії, 1963, 42); Артуро — дрібний шахрай. Беручи урок дикції і ефектної осанки у провінціального актора, він встигає між ділом витягти у нього гаманець (Мистецтво, 6, 1968, 13).