ШЕЛЮГА́, и, жін.
1. Верба гостролиста. Гріло сонце,
пахло рікою, розпареним листям шелюги і молоденьких
осичок (Іван Сенченко, Опов., 1959, 129); Хвилин з десять ідемо
піском, вкритим густими кущами шелюги (Петро Колесник, На
фронті.., 1959, 65).
Червона шелюга — червоний верболіз; красноталь.
Червона шелюга, верболіз і верби молоді заступили перед
сонцем цю ріку давню, ніби навмисне, щоб не висохла, —
така вона мілка влітку — прославлена Збруч-ріка!
(Григорій Косинка, Новели, 1962, 116); Чимдалі ширшало розмите
земснарядом озеро, підрізані береги разом з травою,
з кущами червоної шелюги величезними скибами
западали й тонули в ньому (Семен Журахович, Вечір.., 1958, 105).
2. збірн. Зарості верби гостролистої. Праворуч під вербами річка леліє, Ліворуч у шелюзі гребля біліє (Іван Вирган, В розповні літа, 1959, 147); Зашелестіли кущі, з шелюги, мовби вовна з мішка, висипали люди в кучматих шапках, коротких кожушках без рукавів (Літературна Україна, 19.XI 1968, 4).