ЩЕНЯ́, яти, сер.
1. Маля собаки, а також вовчиці,
лисиці і т. ін. На канапі з пов'язкою на голові
напівлежить пані Люба, грається з щенятами (Степан Васильченко, III,
1960, 193); На хаті в гнізді клекоче лелека, а на призьбі
сидить босоноге дитинча, бавиться з щеням і щось
говорить само з собою (Михайло Стельмах, II, 1962, 287); * У порівняннях. Я собі звернулось, Щеня мов під тином, — звичайне,
мале, То й перелякалось (Тарас Шевченко, II, 1963, 255); З
розгону напливає берег. Човен м'яко, ніби щеня, ткнувся
в нього носом (Михайло Стельмах, II, 1962, 57).
♦ Зінське щеня див. зінський.
2. перен., лайл. Про дітей (перев. неслухняних). А щоб ти не діждало, щеня суче! Та ще за нього бійку та сварку чини в хаті! (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 438); — Ти чого підслухуєш, щеня? — і Віра люто шарпає за плечі необачного Славка (Яків Качура, II, 1958, 20); Мартин Прокопович давай лаяти сина — отаке щеня і сміє на батька налітати (Олександр Копиленко, Навколо полум'я, 1961, 122).
3. перен., лайл. Дуже молода, недосвідчена людина; молокосос. Обличчя товстого Оникія наливається кров'ю. Він спиняє на Вустимкові важкий погляд і хрипло каже: — Щеня! Ти на кого сказав так? (Іван Багмут, Опов., 1959, 12); Поручик, грюкнувши дверима, вийшов з вітальні. — Щеня! — злісно кинув услід Грижбовський (Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 97).