Словник української мови

ЩУ́ЧИЙ, а, е. Прикм. до щука;
//  Такий, як у щуки. Метушливо забігали догідливі сірі очі [Лиски], лише ніс гостренький на щучому обличчі іще більше виткнувся й подовшав (Яків Качура, II, 1958, 436).
♦ По щучому велінню — негайно і без втручання кого-небудь, ніби чарами. Дивиться дід — біля їх і сажалка; чи вона була, та він її не бачив, чи вона справді уродилась, як кажуть, по щучому велінню! (Олекса Стороженко, I, 1957, 83); [Старшина:] Щоб через півгодини коні були перед порогом! Чуєш? Щоб мені по щучому велінню! (Марко Кропивницький, I, 1958, 498).