ШКРЕБТИ, бу, беш; мин. ч. шкріб, шкребла, ло; недок.
1. перех. і неперех., чим і без додатка. Те саме,
що скребти 1. — Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене
неначе хто в голові скромадить, — сказала Кайдашиха
(Нечуй-Левицький, II, 1956, 284); — Та, може, то миша шкребе
об стіну, — промовила Марта (Нечуй-Левицький, III, 1956, 116);
Достиглі колоски сухо шкребли його припале пилом
взуття (Михайло Стельмах, I, 1962, 560); Роман.., обернувшись
до стіни, неквапом щось шкребе на ній протиркою,
наче цвяхом (Олесь Гончар, III, 1959, 154); Крім кухні, була
ще інша робота: мили кімнати, шкребли, витирали
(Іван Микитенко, Кадильниця, 1959, 57); Превелебний, ледве
знайшовши, притяг із хижі найбільшого казана й заходився
його шкребти та мити (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958,
411); З задоволенням я милю і шкребу собі голову, вода
стає чорною од бруду (Петро Колесник, На фронті.., 1959, 128);
— Рознесуть нас, Тарасе Демидовичу, на зимовій
конференції, — шкріб гостре підборіддя Шухновський
(Ю. Збан., Малин. дзвін, 1958, 236); * Образно. Згасає
сонця тепла мідь, Роса на трави капає, І вітер сивий,
як ведмідь, Шкребе в віконце лапою (Андрій Малишко, Звенигора,
1959, 277).
♦ Луску шкребти з кого, рідко — експлуатувати
кого-небудь. Цілий вік з тебе луску шкребли, а ти
[Андрій], воле, у плузі йди! (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 17).
2. перех. і без додатка, перен., розм. Безперервно
турбувати, непокоїти, мучити (про думки,
почуття). Досада шкребе.
♦ Коти шкребуть на серці див. кіт; На серці [наче]
миші шкребуть див. миша; Шкребе (шкребло) на душі
(на серці, задушу, за серце, душу, серце), безос. —
про почуття гіркоти, суму, прикрості,
незадоволення тощо, які когось охоплюють. Хай досі на душі
шкребе, та дружба ж не розпалась (Петро Дорошко, Три богатирі,
1959, 80); Напевне, намагався [учень] триматися
байдуже, може, навіть бравував, але на серці в нього
шкребло (Іван Багмут, Записки.., 1961, 4); Шкребти душу (серце, за
душу, за серце) — викликати в когось почуття гіркоти,
суму, прикрості, незадоволення і т. ін. Він так бажав
Марині добра і щастя, що її успіх окрилював його. Та
згодом дрібне самолюбство почало шкребти його душу
(Любомир Дмитерко, Наречена, 1959, 187); Медаль, яка дісталася
Ліні, вислизнула з рук іншого претендента — Лукіїного
сина.. Лукію це, видно, шкребе за душу (Олесь Гончар, Тронка,
1963, 136); Михайло відчував у себе всередині якесь
неприємне тремтіння.. По всьому тілу пробігав, немов
електричний струм, дрібний озноб, шкріб за серце,
підгинав коліна (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 248).